Default avatar
Ukrainian_news
npub1hnzk...mz8j
n yesterday
__Також МЗС РП відраджує громадян країни від поїздки до Росії, яка оголосила Польщу «недружньою» державою.__ [дипломатичний скандал](/taxonomy/term/19432)[Польща](/taxonomy/term/1540)[росія](/taxonomy/term/568)[війна Росії проти України](/taxonomy/term/43134) Джерело:
n yesterday
Відомий лікар-психіатр, правозахисник, радянський дисидент та політв'язень помер у київській Олександрівській лікарні у віці 79 років. [Семен Глузман](/taxonomy/term/47363) Джерело:
n yesterday
Свідчення, служіння і спілкування заповнюють прогалини нашої пам'яті про війну. Наша робота важлива тут і тепер. Вона також важлива у довгостроковій перспективі. Від нас залежить те, як цю війну бачитимуть наші нащадки, і як її бачать наші сучасники [Іван Любиш-Кірдей](/taxonomy/term/47361)[УКУ](/taxonomy/term/1093)[інофрмаційна війна](/taxonomy/term/36004) Джерело:
n yesterday
Нові документи Міністерства юстиції США свідчать, що колишній радник президента США Дональда Трампа Стів Беннон у 2019 році обговорював із фінансистом Джеффрі Епштейном стратегії дискредитації Папи Франциска. Джерело: #суспільство
n yesterday
Три з чотирьох працюючих жінок в Україні хочуть розвивати кар'єру. Але лише кожна п'ята реально досягає просування. Коли я дивлюся на [результати нашого дослідження](https://w4u.community/2025/12/23/%d0%bb%d1%96%d0%b4%d0%b5%d1%80%d1%81%d1%82%d0%b2%d0%be-%d0%b6%d1%96%d0%bd%d0%be%d0%ba-%d1%83%d0%ba%d1%80%d0%b0%d1%97%d0%bd%d0%b8/) про жіноче лідерство, мене вражає саме цей розрив між бажаннями та реальністю. Що відбувається з рештою? У листопаді 2025 року ми опитали тисячу працевлаштованих жінок по всій Україні — від молодих фахівчинь до досвідчених керівниць. Результати виявилися не такими, як ми очікували. Це не тільки "скляна стеля". Це багато дрібних рішень, які щоразу працюють не на користь жінок. ## Руйнування міфу про відсутність амбіцій Почнімо з головного стереотипу: нібито українські жінки менш амбітні за чоловіків. Нібито їм важливіша сім'я, а не кар'єра. Нібито вони самі не хочуть керувати. Наші дані говорять протилежне. Більшість жінок прагнуть професійного зростання. Молоде покоління — особливо: дев'ять з десяти жінок 18–25 років мають чіткі кар'єрні плани. Їх мотивує не тільки самореалізація. Їх мотивують гроші. Жінки чесно кажуть: ми хочемо заробляти більше. Ми хочемо бути фінансово незалежними. Ми хочемо забезпечити дітям краще майбутнє. І це спростовує звичну тезу, що жінки працюють "для душі", а не заради доходу. Війна це тільки підкреслила. Коли чоловіки на фронті, жінки стали опорою економічного тилу. Вони не просто підтримують економіку — вони керують командами, утримують бізнеси і приймають стратегічні рішення. Молоде покоління приходить на ринок праці з думкою, що кар'єра — це норма, а не привілей. Вони хочуть статусу, цікавої роботи, можливостей і фінансової незалежності. І вони не згодні чекати. Але ось парадокс: з усіма цими амбіціями і запитами більшість жінок залишаються на тому самому місці. Їхня кар'єра просто стоїть. Чому? ## Як працює невидима система Дискримінація рідко виглядає як пряма відмова. Набагато частіше це система подвійних стандартів, яку важко зафіксувати, але неможливо не відчути. "Їй допоміг чоловік. Або батько. Або хтось ще", — майже половина жінок чує це регулярно. Це не просто образа. Це механізм знецінення, який перетворює досягнення на чиюсь милість. "Чоловіки краще підходять для бізнесу", — про це чує третина жінок. І це стає обґрунтуванням, чому на керівну посаду візьмуть менш кваліфікованого чоловіка. "Чоловік повинен заробляти більше, бо він годувальник", — чверть жінок стикаються з цим регулярно. Що очевидно знецінює працю жінок. І раптом стає зрозуміло, чому при однаковій роботі зарплати різні. Молоді жінки стикаються з цими стереотипами частіше. Можливо, тому що вони частіше заявляють про амбіції. Можливо тому, що претендують на "чоловічі" позиції. Або просто тому, що вони більш чутливі і помічають те, що старше покоління навчилося ігнорувати як "так завжди було". Від жінок вимагають більше доказів, більше досвіду, більше результатів. І найгірше — багато хто починає думати, що справа в ній самій. Не взяли — є хтось кращий. Не підняли зарплату — не заслужила. ## Жіночий персонал, чоловіче керівництво У більшості компаній жінок-співробітниць більше, ніж чоловіків. Особливо в освіті, медицині, торгівлі, послугах — секторах, які суспільство вважає "жіночими". Але навіть там, де жінки складають більшість персоналу, керівниками часто є чоловіки. Виняток один — освіта. Навіть у "жіночих" професіях управління залишається "чоловічою" справою. Жінки можуть лікувати, навчати, обслуговувати — але керувати мають чоловіки. У великих компаніях гендерний баланс кращий. Можливо тому, що на них тиснуть міжнародні стандарти. Можливо, тому що вони не можуть дозволити втрачати професіоналів через стереотипи. Коли ми запитували про обізнаність щодо програм підтримки рівних можливостей, лише кожна десята жінка відповіла "так". Половина жінок сказали, що не знають про такі програми у своїх компаніях. При тому, що багато компаній публічно декларують прихильність і підтримку гендерної рівності. Але їхні стратегії і згадки в презентаціях часто залишаються деклараціями для зовнішнього споживача. > Читайте також: [Яким буває жіноче лідерство та як воно може допогти у відбудові України]( ## Ціна втраченого потенціалу Дивлячись на ці дані, я замислююсь: скільки ми втрачаємо? Жінки хочуть розвиватися, готові займатися менеджментом — але залишаються на місці роками. Це б'є по економіці. Відмова від талановитої кандидатки знижує якість менеджменту. Нижча зарплата демотивує цінного співробітника. Відсутність інвестицій у розвиток означає втрату людей на користь конкурентів. Так само відсутність дискусії, яки спираються на різні професійні думки, зменьшує можливість вибору правильного комплексного рішення всередині самої компанії. Ми просто не використовуємо свій потенціал повністю. А Україна не може собі це дозволити. Нам критично потрібно закумулявати весь наявний кадровий потенціал! Особливо зараз. Масштаб втрат — очевидний. Але якщо продовжувати просто описувати, що не так, ми застрягнемо в нескінченному циклі аналізу. Потрібен інший підхід. ## Зробити видимим те, що працює Замість того, щоб знову говорити про бар'єри, ми вирішили шукати компанії, які ці бар'єри долають. Не декларують — а роблять. Не пишуть стратегії — а впроваджують практики. Так з'явилась Національна відзнака "Лідерство рівних можливостей". "Ми започаткували цю відзнаку, щоб зробити видимими компанії, які системно надають рівні можливості через правила, процеси, управлінські рішення. За час роботи ми побачили, як багато організацій формують нову візію лідерства. Разом ми закладаємо фундамент для наступного покоління — для тих, хто прагне зростати вільними та максимально використовувати свій потенціал на благо України", — каже президентка Women Leaders for Ukraine Ірина Папуша. 20 листопада 2025 року у Києві ми зібрали понад 250 лідерів з бізнесу, громадського сектору та військових формувань. Ми аналізували практичні кейси: що працює, що ні, і які управлінські рішення реально змінюють структуру можливостей. 18 компаній стали першими лауреатами. Головну відзнаку отримала мережа мультмаркетів "Аврора" — за системне впровадження рівних можливостей на всіх рівнях. Серед переможців ми шукали спільні риси. І виявилося — є п'ять практик. ## П'ять речей, які працюють __Перше — системність.__ Рівні можливості не можуть бути окремим проєктом. Вони мають бути вбудовані в усі процеси. "Забезпечення рівних можливостей — це не про якесь одне рішення, це про системну щоденну роботу. Просто не зупиняйтеся на початковому етапі", — каже Інна Бойчук, директорка з корпоративних питань "Аврори". У компанії це проєкт "Дитяча кімната", кар'єрні програми, гендерні політики, підтримка жіночого підприємництва. __Друге — вимірюваність.__ Компанії-лауреати регулярно опитують співробітників, збирають зворотний зв'язок, відстежують показники. "Важливо запроваджувати культуру опитування. У нас є щорічне "Мій голос". За результатами останнього року 91% співробітників підтвердили культуру рівних можливостей", — каже Олег Хайдакін, генеральний директор Carlsberg Ukraine. Результат? Нульова плинність кадрів протягом 11 місяців 2025 року. У воєнний час це прямий економічний показник. __Третє — чесність щодо pay gap.__ Багато компаній уникають цієї теми. Лауреати роблять протилежне: регулярно вимірюють гендерний розрив і працюють над ним. "Ми не можемо бути несправедливими в оплаті праці. Вимірюємо показники щоквартально і працюємо системно. Це безперервний процес", — кажуть у Суспільному Мовленні. __Четверте — руйнування стереотипів.__ Медична мережа "Добробут" свідомо працює зі стереотипом про хірургію як чоловічу сферу. "У нас багато жінок-хірургинь — досвідчених і інтернок", — каже HR-директорка Ольга Луштей. __П'яте — позиція керівництва.__ У Starlight Media CEO не проводить зустрічі без представленості жінок. "Коли наш СЕО заходить на зустріч без жінок, він каже, що така зустріч не матиме сенсу", — пояснює директорка з комунікацій Яна Гончаренко. Це вже не просто внутрішня політика. Це сигнал для ринку. ## Європейський іспит: ми вже на шляху Сьогодні український бізнес тримається на стійкості, але наш стратегічний вектор незмінний — ми йдемо в Європу. А це означає не тільки відкриті ринки, а й спільні правила гри. У Європейському Союзі вже до літа має бути повністю впроваджена Директива "Жінки в радах директорів". Вона встановлює чіткі вимоги до гендерного балансу у керівних органах великих публічних компаній. До 30 червня 2026 року вони мають забезпечити щонайменше 40% представників недостатньо представленої статі серед невиконавчих директорів або 33% — у загальному складі ради. Це реальні вимоги з реальними наслідками для тих, хто їх ігнорує. Для нас це серйозний виклик. За даними міжнародних звітів, у радах директорів українських компаній зараз лише від 17% до 30% жінок. Нам доведеться пройти шлях до європейських 40% екстерном. Але досвід війни показав, що український бізнес здатний адаптуватися швидше за будь-кого у світі. Сьогодні, коли жінки де-факто тримають управлінський фронт, ми маємо шанс не просто "підтягнути цифри", а стати прикладом того, як лідерство будується на реальній компетентності. ## Замість епілогу: інвестуйте в тих, хто поруч Перший рік нашої Відзнаки показав одну просту річ — український бізнес готовий змінюватися. І багато хто вже це робить. Без гучних заяв. Просто тихо перебудовує процеси, переглядає підходи, чесно дивиться на цифри. Інклюзивність — це не про моду і не про красиві слова в презентації. Це про якість управління. Про здатність не втрачати сильних людей. Про майбутнє компанії. Ми вже відкрили прийом заявок на 2026 рік. До 28 лютого чекаємо історії на [w4u.community](https://w4u.community/). Податися можуть і малі бізнеси, і великі корпорації, і громадські організації, і військові формування. І ще — особисто від мене до керівників: Подивіться на своїх молодих спеціалісток. Вони амбітні. Вони готові працювати. Вони не бояться відповідальності. І вони готові приймати свідомі рішення! Але їм потрібен доступ — до рресурсів, до розвитку, до довіри. Почніть з простого. Подивіться, скільки жінок у вас у керівництві. Чи однакові зарплати? Чи є прозорі правила просування? Україна сьогодні має жіноче обличчя. І я дуже хочу, щоб це обличчя було впевненим та успішним. *__Вікторія Корогод,__ віцепрезидентка та співзасновниця Women Leaders for Ukraine* Джерело: #колонки
n yesterday
__Для пошуку виконавців Кремль залучив вербувальників ПВК «Вагнер».__ [ПВК Ваґнера](/taxonomy/term/33585)[російські диверсії](/taxonomy/term/47232)[російські спецслужби](/taxonomy/term/10628) Джерело:
n 2 days ago
![знимка Влодка Маковецького](image "знимка Влодка Маковецького") знимка Влодка Маковецького Понеділок, Лютий 16, 2026 - 11:30 Джерело:
n 2 days ago
ЗСУ продовжують рішуче давати відсіч спробам росіян просунутися вглиб нашої території, завдаючи їм вогневого ураження і виснажуючи бойовий потенціал; минулої доби відбулося 235 бойових зіткнень, найбільше – на Покровському напрямку (63 атаки). [війна Росії в Україні. Хроніка](/taxonomy/term/43187) Джерело:
n 2 days ago
Якщо лінуватися написати правопис з нуля, то й матимемо латане-перелатане радянське дрантя. І це не тільки про правопис, це системна узвичаєність совдепівської халтури [Орест Друль](/taxonomy/term/9188) Джерело:
n 2 days ago
__Він обґрунтував це прагнення аґресивними намірами Росії.__ [Кароль Навроцький](/taxonomy/term/46570)[Польща](/taxonomy/term/1540)[ядерна зброя](/taxonomy/term/15249)[Дональд Трамп](/taxonomy/term/22718)[російська загроза](/taxonomy/term/37425) Джерело:
n 2 days ago
Кожного року звіт Європейської комісії дає нам шанс побачити себе ніби в дзеркалі. Якщо говорити про систему правосуддя, то там відображається не тільки те, як нас оцінюють ззовні, а й проблеми, які ми самі відчуваємо щодня. Звіт, який ми отримали наприкінці минулого року – це одночасно і висновки, і дорожня карта. Він фіксує: українське правосуддя працює, тримається, реформується, але також балансує на межі виснаження. Головний висновок однозначний – попри безпрецедентні виклики воєнного часу судова влада України демонструє стійкість та працездатність. Цифри говорять самі за себе: понад 4,5 мільйона справ щорічно, показники розгляду на рівні 95–98% у 2024 році, не зважаючи на звуження кадрового та матеріального наповнення. Цифри, через які ми бачимо реальну картину роботи судової гілки влади вказують, що вона працює не завдяки, а всупереч – в умовах тотального браку кадрів та ресурсів. Коли люди доволі довго чекають на рішення, їхній гнів зрозумілий, але треба бути чесними: це не провина конкретного судді, який працює за чотирьох. Це проблеми системи, де структурне перевантаження фізично унеможливлює швидке правосуддя. Ще одна наша глибока проблема – знецінення роботи апарату та патронатної служби суду. Це не просто "люди з паперами", це хребет системи правосуддя. Без кваліфікованого секретаря чи помічника процес зупиняється. Я знаю це з власного досвіду, бо з 2001 року сама проходила цей шлях. Тоді ми теж працювали на виснаження, але мали чітку мету і ми розуміли, що її досягнення є реальним. Статистика Господарського суду Києва (2006–2012 р.р.) вражає, бо понад 30 помічників стали суддями. Це була дієва модель: ти інвестуєш сили й час, а держава гарантує тобі кар'єрну перспективу. Саме цієї мотивації нам бракує сьогодні, щоб зберегти професіоналів у системі. Що ми мали станом на кінець 2025 року? Суху, але невтішну статистику: понад 2000 вільних судових посад і 1000+ пустих крісел в апаратах судів. Це означає, що там, де має працювати злагоджена команда, лишилися поодинокі працівники, які відповідають фактично за все одночасно: вони і реєструють пошту, і пишуть проєкти рішень, і спілкуються з відвідувачами суду. ## Час нарешті зламати хибне уявлення про роботу апарату та патронатної служби суду Помічник судді – це не кур'єр для доручень, це юрист високого класу, який аналізує законодавство і закриває левову частину завдань по справі. Секретар судового засідання, спеціаліст відділу документообігу суду – це люди, які тримають на собі величезну кількість обов'язків. Суспільство вимагає від них  ювелірної точності та аналітичного мислення, але по факту вони змушені працювати в умовах конвеєра, що фізично виснажує. Єврокомісія висловлює серйозне занепокоєння щодо фінансування судової влади: бюджет на 2025 рік покривав лише близько 61% її потреб, у 2026 році ситуація не буде кращою. Недофінансування системи майже на 40% має прямі негативні наслідки для громадян. Це чийсь спір про майно, бізнес-конфлікт чи право на спадок, які залишаються нерозглянутими протягом тривалого часу. Ми звикли говорити про незалежність суддів, але забуваємо, що суд – це єдиний організм, і він настільки сильний, наскільки захищена його найслабша ланка. У доповіді ВРП за 2024 рік чітко вказано: не можна вимагати незалежності від людей, які знаходяться на межі фінансового виживання. Помічники та секретарі мають доступ до найпотаємніших деталей справ: від комерційних таємниць корпорацій до доль людей і мільйонних активів. І тут ми стикаємося з парадоксом. Довіряючи цим людям таємниці і долі, їхня праця оцінюється в 10–12 тисяч гривень. Це менше, ніж заробляє людина із середньо-спеціальною освітою, при тому, що від працівника суду вимагають вищої юридичної освіти. Коли замість кар'єрного росту, юрист думає про фізичне виживання, система втрачає найкращих спеціалістів. Ми власноруч створюємо умови для негативного відбору кадрів, руйнуючи інституційну пам'ять системи правосуддя. Рада Європи та GRECO наголошують: гідна оплата – ключовий антикорупційний бар'єр і передумова незалежності. Це інвестиція в національну безпеку: мінімізація ризиків монетизації інсайду. Захищений суддя без мотивованої команди не вирішить проблеми системи правосуддя. Кадровий дефіцит і перевантаження спонукають до технологічних рішень – від ШІ для підготовки проєктів рішень до спроб алгоритмічної оцінки справ. Система впроваджує Єдину судову інформаційно-телекомунікаційну систему, "Електронний суд", онлайн-засідання. Однак будь-які технології залишаються лише інструментами, залежними від людини: секретарі вводять дані, працівники канцелярії супроводжують справи, фахівці перевіряють результати автоматизованої обробки. Автоматизація оптимізує процеси, але не замінить експертизу й не усуне дефіцит кадрів. ## Технологічний прогрес і спокуса швидких рішень Світовий досвід чітко попереджає, що ШІ не може замінити суддю, якому бракує часу. У судах він допустимий, як помічник, перекладач, навігатор, інструмент доступу до правосуддя, але не як той, хто формує рішення замість людини. Якщо суддя у своїй роботі стає залежним від непрозорого алгоритму, громадянин втрачає важливий елемент захисту – живе суддівське судження й совість. Коли велика війна почалася, система не зупинилася не тому, що так написано в законі, а тому, що люди залишилися на місцях. Вони рятували сервери та справи, організовували роботу під час блекаутів та обстрілів, забезпечували безперервність судочинства. Вони довели, що право сильніше за хаос. За поточного рівня оплати праці утримати кваліфікованих спеціалістів майже неможливо, оскільки ринок ІТ та юридичних послуг пропонує їм зовсім інші умови. І так само зараз, коли ми переживаємо найважчу зиму війни (а в приміщеннях на роботі +12), система дає стабільний результат і справи розглядаються. ## Європейські стандарти починаються з поваги до людей За кожною цифрою у звіті стоять живі історії суддів, фахівців з організаційного та патронатного забезпечення правосуддя – людей, які працюють під сиренами, щодня проходять випробування втомою та відповідальністю. Як суддя, я чітко усвідомлюю: без своєї команди я не можу бути ефективною. Жодне моє рішення не стане реальністю без їхньої кропіткої праці, тому їхні проблеми – це і мої проблеми, їхня перевтома – прямий ризик моєї помилки. Інвестиція в організаційне та патронатне забезпечення суду – це пряма інвестиція в євроінтеграцію, у виконання критеріїв щодо ефективності правосуддя, дотримання строків та доступу громадян до суду. Збереження професійного ядра служби забезпечення діяльності суду – це тест на нашу інституційну зрілість, за яким уважно стежать європейські партнери. Питання лише в тому, чи готові ми всі, як законодавці, уряд, судді, журналісти дивитися на суд не тільки, як на об'єкт критики, а як на спільну інвестицію у власну безпеку. __*Марина Барсук*__ Джерело: #колонки
n 2 days ago
Кекс повз крізь високу траву й не міг стримати сміху. Кілька хвилин тому йому відірвало стопу "пелюсткою". Зупинитися після поранення означало б гарантовано загинути від наступного дрона. Щойно наклали турнікет, він поповз далі. Проте ставлячи руку на чергову ділянку землі, сховану під травою, боєць раз у раз ловив себе на думці: а раптом там – ще одна протипіхотна міна. І ця думка здавалася йому неймовірно смішною. *– І боляче, і смішно було. Я лізу по стежці й сміюся, лізу й сміюся. І думаю: прийду, пацанам розповім,* – каже Кекс. Тоді він ще не відійшов від шоку й адреналіну, що хлинув у кров. Біль прийде згодом – і тоді сміх зміниться на крики. Але коли Кекс згадує про поранення, що призвело до ампутації, з усмішкою – така його реакція видається природною. Бо з перших хвилин спілкування в ньому вгадується людина, яка відчуває смак життя та знає всі відтінки слова "снага". Кексу – 38. Не знаючи цього, навряд чи вгадаєш його вік. Колись поруч працювали двадцятип'ятирічні хлопці, які виглядали старшими за нього, і Кекс добродушно питав: *"Хлопці, що ж вас життя так потягало?".* Якоїсь миті ти піддаєшся його запалу й, імітуючи заіржавілі прийоми бульварної преси, цікавишся: *– Кексе, у чому секрет вашої молодості?* *– Не знаю. Може, в тому, що я нежонатий,* – відповідає він і, звісно, заливається сміхом. Інтерв'ю відбувається в палаті госпіталю. Боєць спирається на подушку й час від часу поплескує по культі. Схоже, не від того, що вона турбує – радше зі звички. Вона вже стала частиною його життя. Життя, яке після поранення не зупинилося, а рушило далі. У якому з'явилися нові сенси – і одним із них для Кекса став спорт. Наприкінці розмови, вже прощаючись, спецпризначенець 144-го центру Сил спеціальних операцій з позивним "Кекс" зізнається: він дуже хоче, щоб його розповідь підтримала тих, хто цього потребує. Для них він і ділиться своєю історією. І сподівається, що, можливо, завдяки їй у чиємусь житті на місце відчаю прийде рух. Далі – Кекс прямою мовою. ## Су-шеф, відомий як Масік Моя коронна страва називається "Супрім Начо". Це такий бургер у коржі. Береться круглий лаваш, обсмажується котлета. Додається сир, чіпси начос, цибулька, бекон – усе це загортається в лаваш, потім вмочується в яйце і смажиться у фритюрі. Зверху поливається сирним соусом. І коли ти його розрізаєш і починаєш їсти, весь сік із котлети просто витікає. Я 15 років працював кухарем, був су-шефом, тобто заступником шеф-кухаря. Шеф ставить меню, а я вже контролюю, щоб усе було ідеально. ![](https://uimg.pravda.com.ua/buckets/upstatic/system/MediaPhoto/photo/8/6/772535/86bd116c66b40cee886969358d87ca561771187653.jpg) "Коли я тренував нових працівників як су-шеф, я знав, що не треба карати людину. Можна просто з нею поспілкуватися: розповісти, пояснити й самому її зрозуміти", – Кекс Тут і далі всі фото надані 144 Центром ССО Мій позивний – "Кекс", але коли я працював кухарем, мене всі називали Масік. Ніхто навіть не знав, як мене звати насправді. Якось ми поїхали відпочивати до Туреччини – нас було тринадцять чоловік. Сидимо за великим столом, і з іншого кінця хтось кличе мене справжнім іменем. Усі обернулися і питають: "То це твоє ім'я?". Бо всі звикли, що я просто Масік. Я рік працював кухарем у Литві, ще півтора – в Естонії. Бо не варто сидіти на одному місці, треба рухатися, розвиватися, поїхати, спробувати іншу кухню, інший підхід. Я і раніше хотів піти у військо. В 2014 році ми з братом разом проходили медкомісію. Мене не взяли за станом здоров'я, а брат пішов. Потім він поїхав в АТО, а я залишився працювати кухарем і годувати сім'ю. Я проходив строкову службу в 2004–2005 роках. Служили ми рік, а разом із нами були так звані "півторашники" – ті, хто мав служити півтора року. Вони були на нас злі й трохи відігравалися: мовляв, "ми півтора року дослужуємо, а ви лише на рік прийшли". Така трошки дідівщина була. 24 лютого 2022 року в мене була ранкова зміна в італійському ресторані. О п'ятій ранку мене будить батько: війна! Я кажу, мені треба збиратися на роботу, бо я ж відповідальна людина. Він сказав: "Ти нікуди не поїдеш". Ми вийшли на вулицю і побачили, який хаос твориться – всі біжать, тікають. Ми попили кави, почули вибухи і пішли назад. ## "Ногу і ДНК відправили машиною" Я чекав, поки мене викличуть у військкомат. Військовий квиток у мене був, але не було цього поштовху – щоб хтось прийшов або покликав. І от у 2024 році одного дня я їхав на роботу, і мені дали повістку. Точніше не повістку – я їм показав військовий квиток, а вони кажуть: "Сходи у свій військовий комісаріат і спитай, чому тебе досі не покликали". Ну я і сходив. Тепер я матрос, катерист. Ми виходимо на катерах на річки. Можемо підвозити БК, бути вогневою підтримкою для піхоти. У нас броньовані катери, на них американські мінігани, які випускають 60 куль за секунду. Керувати човном я теж навчився. Воду я люблю. Все життя якось хотілося цього, і я до цього прийшов. Мрії збуваються. Хоча працюємо ми не тільки на воді. Перше поранення я отримав на Покровському напрямку, там я здійснював вогневу підтримку як гранатометник. Якось у мене був вихідний, я ходив по селу, і мені зателефонували. Кажуть: "Що ти там? Сильно зайнятий?". Кажу: "Ні". "Не хочеш поїхати попрацювати з хлопцями на позиції?". Нема питань: сів, поїхав. ![](https://uimg.pravda.com.ua/buckets/upstatic/system/MediaPhoto/photo/3/7/772537/3769218de40f1543a7c6537b1d98a7e31771187849.jpg) Своє перше поранення Кекс отримав на Донеччині. Після лікування йому надали відпустку Поїхали ми на чотири дні на вогневу підтримку. Дуже було "жаркувато", бо тільки виходиш із підвальчика – мінометка справа, мінометка зліва, мінометка ззаду, і постійно по нас якісь прильоти. Через десять днів хлопці хотіли нас поміняти, але не могли заїхати до нас на позиції. Дуже багато було на дорозі "ждунів" (дронів, що перебувають у режимі очікування і активізуються під час появи цілі – УП). Перший "Хаммер", що їхав до нас, перевернувся в протитанковий рів. Слава Богу, всі були живі, здорові, змогли відійти. Через пару днів за нами заїхав інший водій на "Хаммері". Ми завантажилися і намагалися виїхати. Але на одному з перехресть нас наздогнав "ждун" – FPV-дрон із кумулятивом. Він вдарив у праві задні двері. Перший – "двохсотий". Усіх інших посікло. Один хлопець втратив руку, у нього ще й розірвало легені. У всіх опіки й уламки. У мене теж був опік обличчя, осколки в руках і ногах. Шок поймав. Хлопця, який втратив руку, ми протягом двох годин завантажили в іншу машину й відправили в лікарню. Якраз їхали люди, які до кінця не розуміли, куди вони їдуть. Інші поранені змогли дістатися до лікарні протягом чотирьох годин. А я залишився ще на добу. Переночував у хлопців на позиції. Обличчя пекло, я відчував, що в ноги теж прилетіло, але ходити я міг. Ми не спали, не їли, дочекалися ранку. Десь о десятій вийшли, позбирали ДНК із машини, щоб не втратити людину, щоб її не вважали зниклою безвісти. Знайшли ще чиюсь ногу – усю ніч були обстріли, ми чули, що машини їдуть, але вони не доїжджали. Ставали якраз на тому місці, де розібрали наш "Хаммер". Ми чули крики, стогони. Люди їхали та потрапляли в цей смертельний перехресток. Ногу і ДНК відправили машиною, а самі пішли пішки – чотири кілометри. Далі нас підібрала інша машина, і ми поїхали до лікарні. ## "Ми з хлопцями вже попрощалися один з одним" Це відбувалося на Сумщині. Наше завдання було таким: прийти на позицію, встати й обороняти. Щоб ніхто не зайшов і не вийшов. Ми вийшли о четвертій ранку. Двоє хлопців завели нас на позицію. Там ми й сиділи, чекали якоїсь ворожої активності. Було дуже страшнувато, бо прильотів там вистачало. Нам по картах показували, що навколо ліс і густа місцевість. А коли ми зайшли, побачили, що там уже все лисе – дерева посічені. ![](https://uimg.pravda.com.ua/buckets/upstatic/system/MediaPhoto/photo/7/6/772538/76de242fca1df0ad41713e6f182412521771188077.jpg) Кекс: "В армії я нікому не казав, що я кухар. Пам'ятаю, як було на строковій службі: о п'ятій ранку встаєш, о дванадцятій лягаєш – і щодня вариш, вариш, вариш" У нас там були невеликі окопчики на дві людини. Загалом ми мали зайти десь на 4–5 днів. Але вийшло так, що добу тільки пробули. А що ж сталося. Хлопці з сусідньої позиції побачили, як із лісу вийшли два тіла. Вони розібралися, що це не наші, й відкрили по них вогонь. Якась "пташка" побачила, звідки стріляють, і по хлопцях почалося полювання FPV-дронами. Перший дрон влучив у дерево десь за метрів 5–7 від них. Потім прилетів ще один, розвернувся й полетів прямо на них – хлопці встигли його збити. І вони зрозуміли, що треба виходити. Ми це все бачили й чули. Командуванню передали, що треба відтягуватися, тому що нас побачили. Нам сказали: "Зсувайтеся вниз, шукайте місцину, де можна переночувати". Ми вчотирьох спустилися нижче й знайшли викопану яму – якраз на чотири людини. Там ще залишилися якісь речі ворога. В ній і засіли на ночівлю. Сховалися під тепловізійним накриттям, щоб уночі нас не було видно. Нас шукали. За ніч ми нарахували п'ятнадцять FPV-дронів, які били навмання. Чуємо, як щось кружляє поруч, кружляє, потім починає знижуватися і врізається в дерево неподалік. Паралельно працювала мінометка, ствол (ствольна артилерія – УП). Одна міна зі скиду вибухнула метрів за десять від нас. Нас усіх добряче оглушило. Ті позиції, з яких ми вийшли, теж закидали мінами. І, як я зрозумів, вони ще й робили скиди "пелюсток" на дорогу, якою ми заходили. Усе було дуже близько. Ми з хлопцями вже попрощалися один з одним. Виходити вирішили о четвертій ранку, коли міняють дрони. Тобто коли світлішає, і безпілотники з тепловізорами повертають назад. Ми скористалися цим вікном, вилізли з ями й вийшли на стежку, хоча дрони ще трохи літали. Я йшов другим. Ніс кулемет, свою зброю, рюкзак, а зверху – ще й камуфляжна сітка. Не знаю, як я не помітив "пелюстку". Трава була дуже висока. Побратим, який ішов першим, якось її обійшов. А я наступив. Щось вибухнуло збоку. Але трава ж по коліно, одразу не видно, що з ногою. Я впав на бік. Встав, намагаюся відбігти – не виходить. Упав вдруге. Знову встаю – і знову не можу. Нога вже була роздроблена, і я фактично ставав на культю. Там росла груша, і я хотів якомога швидше дістатися до неї, сховатися під деревом, щоб з неба не побачили, що з нами щось сталося. Якось я зміг до неї дістатися, і хлопці за мною пірнули. Зайняли кругову оборону, щоб прикривати мене від FPV. Наймолодший із нас накладав мені турнікет. Це був його перший вихід. Він упорався. Я його підтримав, кажу: "Усе добре, ти зробив усе, що міг". Турнікет закрутили, усі прокричали час. І я почав роздавати команди. Сказав: "Зброю віддаю, ви йдіть вперед, а я вас доганятиму". Хлопці відбігали метрів на 10–15, ховалися, тримали небо, щоб я міг якось пролізти по стежці. Я зняв із себе броню, щоб було трохи легше повзти на колінах. Там постійно схили – то вгору, то вниз. Перед тобою повалені дерева, які треба або обходити, або підлазити під них. Десь зачепився за гілку, заморився й уже немає сил лізти далі. У небі знову все почало літати. Посидиш хвилину – дві біля дерева, пересуваєшся далі, а міна прилітає в місце, де сидів. Тобто не перечекаєш тут день. Повз я довго – з п'ятої ранку десь до одинадцятої. Ми викликали по рації хлопців із ношами, але вони затримувалися через "брудне" небо *(небезпеку від БПЛА – УП)*. І я повз. З ногою була проблема: я рухався на колінах, а ті шматки стопи, що залишилися, постійно чіплялися. До того в цей ліс прилітали КАБи, рознесли дерева. Ти пролазиш під стовбуром, зачепився, десь відірвав трошки. І я вже почав трохи підтікати. ![](https://uimg.pravda.com.ua/buckets/upstatic/system/MediaPhoto/photo/6/0/772539/60e9390001c2c31aa25e9a628bbdf7c51771188259.jpg) Кекс: "Дуже люблю ходити в походи. Раз – два на рік обов'язково ходив. Думаю, що й надалі ходитиму – і на Говерлу піднімуся" Близько дев'ятої ранку я зрозумів, що часу пройшло багато і вже нічого з ногою не зробиш. Я відійшов вже від шоку й адреналіну, прийшов біль. Коли він ставав нестерпним, я кричав. Але нічого страшного, нам головне вийти – і все. Вийти всім, вийти живими. Побратимам постійно треба було стежити, чи я не відключився, то вони зі мною розмовляли. А я їм шуткував у відповідь. Почалися схили, і повзти стало ще важче. Коліна болять, руки болять. Один із побратимів, який був за старшого, брав мої руки собі на плечі й ніс мене. Я йому кажу: "Не переживайте за мене". Коли ми зайшли в глибину й міномети перестали діставати, то зупинилися й стали чекати хлопців із ношами. Було близько дванадцятої дня. Нарешті прийшов медик, вколов знеболювальне. Поклали грілки, щоб обігріти. Трохи побалакали – перевірили, чи ясно розмовляю. Замотали мене на ноші й учотирьох понесли. А я важкий "трьохсотий", сто кілограмів важу, то вони трошки були не в захваті, що довелося мене тащити. У хлопців вже й спина болить. Хтось жартує: "Та скільки можна! Йди пішки!". Я кажу: "Хлопці, вже звиняйте, я похудаю трохи". Але поки похудати не получається. Евакуація тривала 13 годин. 6 годин я повз, потім мене несли 8 кілометрів до багі, а вже на ньому повезли до стабпункту. ## "Треба рухатися!" Спортом я займався все життя. Був час, коли перед роботою йшов на кросфіт, а вже звідти – одразу на кухню. Коли я був на операціях у шпиталі, нам запропонували поїхати на змагання постріляти з лука. І я одразу себе там показав прекрасним учасником. Як кулеметником працював – стріляв добре, то й із лука почав влучати в ціль досить непогано. Потім подумав: якщо я можу сидячи стріляти з лука, то чому б не крутити педаль велосипеда однією ногою? Так я почав займатися ще й велоспортом. Не на стадіоні – на велотренажері. І веслуванням також зайнявся. Є такі змагання [ГАРТ](https://cbacenter.ngo/hart-multisportivni-zmagannia-dlia-veteraniv-ta-veteranok): там і баскетбол, і регбі, і плавання, і штангу підіймаєш… Також були змагання на лижах у Чернігові серед ветеранів, така кросфітовська штука. І я там посів перше місце. І в мене мотивація пішла. Я відчув, що можна рухатися далі, займатися спортом і показувати, що ми такі самі, як і були. Ми досягаємо своїх результатів. ![](https://uimg.pravda.com.ua/buckets/upstatic/system/MediaPhoto/photo/d/a/772540/da2921f0e1f2e570bd8a29c21a949a291771188389.jpg) На спортивних змаганнях зі стрільби з лука Зараз хочу долікуватися, а потім у Києві знайшов джиу-джитсу для ветеранів – хочу туди записатися. Спорт для мене став чимось, що можна поставити на головне місце. Треба рухатися. Лежати завжди встигнеш. Я з цим стикався в Чернігові, що людина просто лежить. Ти їй кажеш: "Пішли позаймаємося", – і себе трохи покажеш, і кудись рухаєшся, і мотивація з'являється. А ще поруч інші люди займаються, які кажуть тобі: "Ти класний", "Ти сьогодні більше зробив", "Усе красиво робиш". Та ти шо! І отримуєш ще більше задоволення. І адреналінчик теж отримуєш. Що можуть зробити для нас держава і люди? Не забувати про нас. Залучати нас до чогось і тим самим давати надію. Коли я приїхав до шпиталю, то питав у лікарів, чи є тут якісь спортивні змагання. Вони кажуть: "Ми не надаємо такої допомоги". Я почав сам шукати людей, які залучають ветеранів до спорту, і знайшов у Броварах Спілку ветеранів. І це треба популяризувати. Бо в лікарнях люди сидять, і багато хто навіть не знає, що таке існує. Я не знаю, як людям пояснити, що я хочу йти далі воювати. Об'ясніть мені: чого не йти? "Так ти ж поранений". Ну, нічого страшного. Я можу ж якісь виконувати задачі – я багатозадачна людина. Все нормально. Мені подарували книжку про силу волі, але в мене немає сили волі, щоб її прочитати *(сміється)*. А може, навпаки – через те, що вона в мене є. У мене її достатньо, щоб рухатися вперед, а не зациклюватися на якихось проблемах. Я можу готувати і можу їсти. Я відчуваю запахи і смаки. Я кожного ранку встаю і бачу у вікно красу. Я радію тому, що є. Я ще в гори піду, полюбуюся природою. Я дійду. Милиці є – дійду. __*Рустем Халілов, УП*__ Джерело: #публікації
n 2 days ago
n 2 days ago
У третю підготовчу неділю до Великого посту, яка називається неділею про Страшний суд, 15 лютого 2026 року, Блаженнійший Митрополит Київський і всієї України Епіфаній очолив Божественну літургію у кафедральному Свято-Михайлівському Золотоверхому соборі столиці. Предстоятелю автокефальної Української Православної Церкви співслужили намісник Золотоверхої обителі архієпископ Вишгородський Агапіт, єпископ Васильківський Єфрем, всечесна братія монастиря та запрошене духовенство. Після читання Євангелія Його Блаженство виголосив першосвятительське слово проповіді та возніс особливу молитву до Господа за нашу Батьківщину, яка переживає час важких випробувань і небезпеки. Також під час відправи лунали молитовні прохання за воїнів, які захищають Україну, за владу і наш народ та за спокій душ усіх полеглих оборонців Батьківщини і мирних жителів, які загинули під час війни.   __Пресслужба Київської Митрополії__ __Української Православної Церкви (ПЦУ)__ The post [Божественна літургія у неділю про Страшний суд]( appeared first on [OCU]( Джерело:
n 2 days ago
Сорок днів тому відійшов Ігор Блажков – український диригент, очільник феномену «Київський авангард», провідник симфонічної творчості українських композиторів… [Леся Олійник](/taxonomy/term/46136)[Ігор Блажков](/taxonomy/term/47356) Джерело:
n 2 days ago
Неперекладність як реалізація буття мови: мова, завдяки її майстрам, постійно розкриває свій потенціал, не перестаючи нас дивувати. [Соломія Ткачук](/taxonomy/term/47311)[Майстер Екгарт](/taxonomy/term/47359) Джерело:
n 3 days ago
__Азербайджанський президент назвав це «навмисним нападом» і  «недружнім кроком» з боку Москви.__ [Ільхам Алієв](/taxonomy/term/25893)[Азербайджан](/taxonomy/term/7463)[воєнні злочини](/taxonomy/term/11305)[війна Росії проти України](/taxonomy/term/43134)[Володимир Зеленський](/taxonomy/term/35732) Джерело:
n 3 days ago
13 лютого стало відомо про загибель 22-річного Веніаміна Дітківського, сина кліра Житомирської єпархії УПЦ МП о. Валерія Дітківського. Джерело: #суспільство